Тут розп’яли Його. Ісус же говорив: Отче, прости їм, бо не відають, що чинять. Так молиться за вас, своїх катів, Українська Церква. А ті, що ділили одяг Його, кидали жереб. Скільки охочих раді би ділити й шматувати Україну – Лівобережна, Правобережна, за римськими канонами, за московськими правилами, та не за словом Святого Письма, ані за словом Вселенських соборів. І стояли люди і дивилися. Насміхалися ж разом з ними і начальники. Так глузували і глузують представники влади і посадові особи з своєї Церкви – підходячи та підносячи своїм людям оцет і брудну жовч неправди. Не краще роблять і Церкви-Сестри, зволікаючи визнання …

Усі, хто називає себе українська церква (УПЦ МП), обманюють нас. Маючи в статуті московський напис, що вони Московська Церква, обманюють український народ, що вони Церква Українська. Чи бачимо як вони наслідують катів? Пилат каже: що я написав, те написав. Вже в котре обманюють українців, що Кирила не поминають. Не поминають, але визнану Вселенським Православ’ям Українську Церкву проклинають.

Розбійник, вбивця знайшов у собі стільки ще совісті на хресті, що ще боявся Бога. Та ми розбійників перевершили. Ми тридцять років неправдою завалили і годуємо своїх парафіян, своїх матерів, своїх синів. Такою зрадою вразили дух їхній, що вони самі себе не впізнають. Вони християнами не можуть себе відчувати, бо навіть лице людини загубили.

Озвався й другий розбійник і докоряв тому, запитуючи: чи ти не боїшся Бога? Отак і ми сьогодні мусимо визнати і сказати: ми засуджені справедливо, бо достойне за діла наші одержали. Наші священики ПЦУ схиляються перед героєм, який віддав своє життя за своїх близьких, за Батьківщину, а вони кричать, що вони його туди не посилали.

Чи знайдеться який сотник, щоб прославив Бога і сказав: воістину достойне приймаємо за діла наші, бо не будували ні Церкву ні Державу, а паразитували за настановами радянського виховання. Ті воїни, що на полі бою сьогодні життя своє віддають за Україну, є тим сотником, які бачать правду і справедливо хвалять Бога. На жаль, не здатний так московський священик мислити, бо він, духом кирила гундяєва отруєний, перевертає правду. Весь народ, побачивши, що сталося, утікав з гори Голгофи, б’ючи себе в груди. Немає таких, які би визнали правду Божу і кривду свого народу, і в покаянні били би себе в груди і поверталися би до своїх, до української Церкви, до свідомості української людини.