Багато людей вважають, що, назвавши на сповіді свої гріхи, цього достатньо, щоб приступити до Бога. Сповідь перед Пасхою для багатьох стала автоматизмом, мовляв так потрібно, але в суть не проникають. Також під час самої сповіді людина часто приховує свої гріхи, не виказує, боїться очернитись. За таких обставин значення і сила сповіді втрачаються. І тільки щире покаяння і бажання залишити свої гріхи – це шлях до істинного зізнання власних провин. Це єдиний шлях, який відкриває двері душі і дозволяє запанувати Духові Святому.. 

Покаяння – це звернення  розуму до Бога. Перед сповіддю, важливо зрозуміти, наскільки ми далеко від життєвого ідеалу, який дає нам Господь у Священному Писанні, – навіть не ідеалу, а норми, бо слова Христові – це норма християнського життя. Справжня сповідь повинна буквально перевертати усю нашу душу. І ніколи не повинна вона перетворюватися на формальність; її не можна сприймати як необхідний ритуал перед причастям. Сповідь – це таїнство саме по собі, таїнство нашого возз’єднання з Богом, від Якого ми через гріхи наші відпали. Звичайно, в небагатьох словах сповіді як ми взагалі можемо сказати все те найважливіше, що відділяє нас від Бога? Тому нерідко буває так, що, приходячи на сповідь, думають: чим більше скажу, тим краще. В такому випадку сповідь перетворюється на багатослівну розповідь людини про свої справи із подробицями, які іноді зовсім не мають сенсу. Не слід забувати про те, дорогі брати і сестри, що люди одним тільки словом здобули Царство Небесне. Ось євангельський Митар, що молився, б’ючи себе в груди, виголошував одну лишень фразу: «Боже, будь милостивий до мене грішного». І розбійник розсудливий на хресті сказав Господу всього кілька слів: “Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш, у царстві Твоїм». І обидва були виправдані Господом. Як бачимо, їм не знадобилося багато слів. Взагалі багатослівність зайва, як на сповіді, так і на молитві, тому що Господь заздалегідь знає все, що ми можемо сказати Йому. І Він не стільки слухає наші слова, скільки вслухається в рухи нашого серця і розуму. Справа, врешті-решт, не в словах, а в тому, щоб ми прийшли до Бога з скорботним серцем і щоб сповідь духовно переродила нас. І нарешті, приходячи на сповідь, люди іноді намагаються перерахувати всі можливі свої гріхи, у тому числі і найнезначніші, думаючи, що якщо щось не буде названо, воно не буде прощено. Але абсолютно очевидно, що перерахувати всі наші гріхи ми все одно не в силах: ми завжди скажемо лише небагато з великої кількості. На сповіді потрібно говорити про головне – про те, що відокремлює нас від Бога. Є, крім того, речі, які ми в собі і не помічаємо. Є й гріхи, які ми забули. Не треба думати, що подібного роду непомічені або забуті гріхи, неназвані на сповіді, не прощаються нам Богом. Існує думка про те, що прощаються нібито тільки ті гріхи, які людина називає на сповіді, а решта тягнуться за грішником, немов якийсь шлейф, що постійно збільшується, від однієї сповіді до іншої. Насправді ж, якщо людина не приховує гріхи свідомо, якщо сповідь приноситься їм щиро, з наміром виправитися, йому прощаються всі гріхи: і ті, які він назвав, і ті, про які забув, і ті, які він сам в собі не помічає. Але, умовою повного прощення є щиросердечність сповіді, рішучість виправитися і почати нове життя. Якщо людина на сповіді приховує гріхи, чи якщо вся його сповідь зводиться до порожньої формальності, або якщо він говорить лише про гріхи інших людей, в такому випадку таїнство зовсім не відбувається, тому що не відбувається в людині та зміна розуму, яка повинна супроводжувати цю сповідь. На сповідь ми повинні приходити з бажанням і рішучістю позбутися гріхів.  

Звичайно, ми розуміємо, що неможливо відразу позбутися всіх гріхів, що іноді потрібні роки, аби перебороти навіть незначну гріховну схильність. Але від цього у нас не повинні опускатися руки. Кожна сповідь – це не тільки нова можливість переглянути своє життя і почати все заново, подумки поставивши себе перед обличчям Бога, а й момент коли ми приховано отримуємо благодатну силу Божу, що допомагає нам в цьому, якщо, звичайно, ми маємо в своєму серці рішучість розірвати пута гріха. Преподобний Серафим Саровський говорив, що вся різниця між великим святим і великим грішником полягає в рішучості. Святий – це грішник, який зважився на те, щоб виправити своє життя, і пішов по цьому шляху. Ніколи в житті людському не буває абсолютної святості та абсолютної гріховності: буває лише якась ступінь віддаленості від Бога або наближеності до Бога. У цьому сенсі кожна людина – і святий, і грішник – знаходиться на шляху до Бога, тільки один уже наближається до мети, а інший ще далекий від неї. Але межі у цього шляху немає, так само як немає межі досконалості. «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний». І ми повинні каятися у своїй недосконалості, в тому, що життя наше таке далеке від євангельського ідеалу. «І беззаконник, – говорить пророк Єзекіїль, – відвернувся від усіх гріхів своїх, які скоїв, і виконував усі устави Мої, і робив право та справедливість, жив буде, не помре. Усі його гріхи, які скоїв він, не згадаються йому: в правді своїй, яку буде робити, він буде жити.