Друга річниця Об’єднавчого Собору в Києві, як для віруючих ПЦУ, так і для пересічного українця, пройшла майже непомітно, бо не стала топ-темою провідних вітчизняних медіа. Що ж, як кажуть – щастя любить тишу. А порадіти справді є чому; навіть виходячи з того, що вже маємо. Разом з цим зайвий галас про дипломатичні потуги, очікувані результати, певні здобутки в складних умовах гібридного протистояння точно не допоможе справі. Але з іншого боку природня цікавість українського загалу бере верх. Тому спроба розібратися в «автокефальній кухні» є актуальною та становить не тільки науковий, а й суспільний інтерес.

Про роль і значення Томосу, визнання чотирма помісними Церквами автокефального статусу Українського Православ’я сказано і написано багато. Водночас окремі віхи становлення помісних Православних Церков, особливості їхнього існування, церковної дипломатії тощо не є широковідомими. Звернення до цієї теми продиктоване намаганням спрогнозувати ймовірний розвиток подій, зокрема дати оцінку можливостям Московської патріархії перешкодити налагодженню ефективних зовнішніх відносин ПЦУ.

Одним із визначних прецедентів у цьому зв’язку стало помпезне святкування в СССР 500-ліття автокефалії Руської Православної Церкви. Задовго до урочистостей, які відбулися 8-18 липня 1948 року, совєтським державним апаратом, за вказівкою Йосифа Сталіна, було вжито ряд заходів щодо їх підготовки та проведення.

Тут нема нічого дивного, адже, відволікаючись від головної теми, варто нагадати, що Православ’я в своєму існуванні тісно пов’язане з державними інститутами, починаючи з епохи Вселенських Соборів, коли імператори займалися скликанням і проведенням згаданих Соборів, і закінчуючи нашим часом, коли уряди демократичних країн виступають гарантами існування Церков, надаючи їм підтримку та пільги.

Загальновідомим є факт, що голова Ради у справах Руської Православної Церкви при Раді народних комісарів СССР кагебіст полковник Георгій Карпов здійснював підготовку до проведення «вселенського собору», запланованого Сталіним у Москві на липень 1948 р. З огляду на глибину проблематики, занурюватись у причини, передумови для «собору» тощо тут немає можливості.

Цікавим з огляду на проблеми навколо визнання ПЦУ іншими Помісними Церквами є те, що і як саме совєтський управлінський апарат використав, аби втілити свій задум. Так, за посередництва Г. Карпова Міністерство закордонних справ протягом 1944-1948 років видавало духовенству РПЦ дипломатичні та закордонні паспорти, організовувало поїздки церковних делегацій за кордон, допомагало налагоджувати контакти із зарубіжним духовенством. До компетенції Ради у справах Руської Православної Церкви в цей час належала і передача подарунків для священнослужителів як РПЦ, так і інших Церков. Зі свого боку НКДБ забезпечував інформацією про членів делегацій, їхні настрої, позиції щодо керівництва тощо. Навіть музеї СССР були задіяні в цій, так можна назвати, церковній спецоперації, адже якраз із їхніх фондів передавалися в якості подарунків коштовні предмети церковного вжитку, що зберігались там після вилучення з храмів у ході богоборчих п’ятирічок 30-х років ХХ ст.

Результати проведеної роботи вражали. Делегації від совєтської Церкви впродовж кількох років відвідали по кілька разів майже всі континенти, провели численні зустрічі з духовенством Православних Церков та Англіканської Церкви, передали їм матеріальних цінностей на колосальні суми і таким чином заручились підтримкою на «соборі», що планувався. Однак результат зовсім не вдався. Собор не відбувся де-юре. Московський патріарх не став Вселенським. Адмінресурс не допоміг.

Перекладаючи вищеописане на реалії інституювання (становлення – ред.) ПЦУ, можна відстежити чіткі паралелі. У наші дні, як і в 40-х роках ХХ ст., Москва кинула значний ресурс для задоволення власних, можна з впевненістю стверджувати, церковно-політичних інтересів. Гінці з Луб’янки і Чистого провулку білокам’яної «борознують простори» світу. Але визнання чотирма Помісними Церквами ПЦУ говорить про те, що методи совєтської симфонії не працюють.

Водночас очевидними є зміни в світовій геополітиці порівняно з серединою минулого століття, що теж ускладнює роботу МЗС РФ і Відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ. Це, зокрема, принципова позиція уряду США щодо України, а також його підтримка Вселенської патріархії.

До того ж, проєвропейський курс ряду країн, які в повоєнний період перебували під совєтським чоботом, а в наш час є незалежними і демократичними, дозволяє стверджувати, що їхні уряди, наприклад Польщі, Грузії, Румунії, в скорому часі можуть рекомендувати своїм православним духовним лідерам надати підтримку ПЦУ.

Також існування держави Ізраїль – союзника США, на території якого розташований Єрусалимський Патріархат, говорить про те, що посмак сумнівного успіху РПЦ в результаті Амманської зустрічі буде недовгим, і ще одна древня патріархія у скорому часі може молитись за здоров’я предстоятеля ПЦУ.

Після подолання психологічної позначки у кількості Церков, що підтвердять право українців на автокефальну Церкву, мабуть, уже стане неважливо, приміром, чи ще довго буде Антіохійський Патріарх сателітом Московського. Час розставить усе на свої місця.

Однозначно, Путін – не Сталін. Та й танки вже не ті і не там стоять. А якщо й стоять, то тільки як пам’ятки совєтській окупації чи як символи тоталітарного режиму. Крилата фраза Джугашвілі «…а сколько у Ватикана танковых дивизий?» для російського уряду в релігійній політиці назавжди втратила актуальність.

З іншого боку, московський істеблішмент заготовив багато перевірених методів на кшталт «Новичка», які дають хай ситуативний, але успіх.

У підсумку можна стверджувати, що колосальні ресурси, агентурна робота, методи, застосовані з позиції сили, свого часу не дали бажаного результату для совєтського уряду в спробі перетворення Московського Патріархату на домінуючу Церкву Вселенського Православ’я. Реалії сьогодення також демонструють неспроможність московської військово-церковної дипломатії суттєво завадити інституюванню Помісної Церкви в Україні з подальшою її легітимізацією в сім’ї Вселенського Православ’я. Головними причинами цього виступають відповідні заходи урядів демократичних країн, в орбіті інтересів яких перебуває Україна. Водночас наявний у РФ відповідний арсенал засобів та методів їх застосування для досягнення зовнішньополітичних цілей, до яких, у тім числі, належить захист інтересів РПЦ на міжнародній арені, викликає осторогу. Тому будьмо обережними щодо прогнозування чи вдавання до конкретики у питанні, котрі ще Церкви за короткий час внесуть у свої диптихи незалежну помісну Українську Православну Церкву Митрополита Київського і всієї України Епіфанія.

Святослав РОЗУМНИЙ

Газета «Відродження», №14, 8.04.2021 р.