Дорогі парафіяни, дорогі отці, Президент України Володимир Зеленський у християнській державі на державному рівні хоче узаконити свята релігійних меншин і це в той час, коли в інших державах корінні християнські святині з тисячолітньою історією, символи християнського світу і центр Святого Православ’я не поважають. Чи це наша помилка, що так сталося, не знаю, але подібне спостерігається у Святому Письмі. Влада юдейська засудила Ісуса Христа, не визнала Його як Месію, як обіцяного Царя для Вічності, а в агонії помсти заявили: «не маємо царя, тільки Кесаря» Ів. 19, 15. Господи, прости, та, нажаль, на кривду народу «обраного-непокірного Богу» Небо це зречення почуло і відплата за вбивство обіцяного і посланого Царя не забарилася. Дарма, що народ був релігійний, іменував себе іменем Істинного Бога і сподівався багато чого з Неба, але 40 років після вбивства Месії-Царя обраний народ був позбавлений храму, держави, своєї обіцяної землі, та ще й стали продані в рабство, розсіяні по всьому світу і покутують вину прадідів по сьогоднішній день. Вбивство прагнули виправдати злиденною власною гідністю: Кров Його на нас і на дітях наших Мт. 27, 25. Нажаль Милосердний Господь не міг не почути і змушений був виконати їхнє лукаве домагання, бо, як про це каже письменник книги Діяння, «Святого і Праведного відреклися. Дії. 3,14. Апостол Яків дорікає: вбили Праведника». Як. 5, 6.
Ми, український народ, чи не согрішили подібно. Ми мали не Месію, а президента, господаря, державотворця. Ми послухали політичних агентів сусідніх держав, які його звинувачували в розкраданні, в непорядності взагалі. Ми зневажили господаря, будівника нашої української держави, чим самі себе заслужено засудили. Цей гріх веде нас до інших гріхів, складніших і витончених. У свята релігійних меншин, якщо народ не буде працювати, а захоче чи змушений буде владою державною святкувати, відкриється багато неочікуваної небаченої нагоди до гріха. Будемо хотіти жартувати, що святкуємо те чи інше свято інших релігій. І чи будемо засуджувати чи будемо схвалювати, ні те ні інше не буде нам, християнам, в користь. Хіба ми не чули як деякі меншини змушували націю держави вибачатися перед ними за смерть їх однокровних співгромадян? Якби то ми зайшли на їхню землю і там їх вбили, то це справедливо було б вибачитися, бо ми пішли на їхню землю. Але на нашій землі за чужі злочини ми, український народ, повинні вибачатися. Чи український народ має такі права у будь-якій чужій державі? Хто коли перед українським народом вибачався за загарбану землю, за убитих українців, за поневолених, яких у тюрмах загноїли?
Ми такі толерантні, такі понад міру справедливі. Всім меншинам у нашій державі дали найперші права. Те, що ми будемо змушені вибачатися перед національними меншинами, це ще не є вершиною зла. Якщо ми образимо когось з тих меншин, можуть початися теракти на релігійній основі. Зневага їхнього свята будь-ким потягне за собою помсту. Український народ уже таке переживав, коли національні меншини святкували Пасху, українці старалися їм не заважати, не псувати їм святковий настрій, а коли українці святкували свою Пасху, то меншини чим могли стукали, гриміли, робили такі роботи, які розповсюджували неприємний запах чи дим, який виїдав очі. В селах і в містах, де не було релігійних менших, там поневолювачі ділили українців на холопів і шляхтичів. Хто ставав шляхтичем, той у подарунок отримував черевики, чи сведер, чи штани. Так українці дешево продавали себе. І в храмі на Богослужінні був один кут шляхотський, а інший холопський. І вже не міг холоп іти женитися до шляхетки, ані шляхетський жених не хотів брати холопку. З храму любові Христової робили «псярню». Шляхотські відвертали голови від холопів, а холопи дивилися на шляхтичів і мучилися у душі, вони ж бо були однієї прадідної крові. Пихатість і ненависть панувала в Церкві. Чи за таку любов Христос розпинався? Такі відносини в храмі Єрусалимському Христос називає печерою розбійників Мт. 21,12-13. Дивно як ми швидко забули і не попередили своїх синів і дочок, що таку кривду пережили наші прадіди. Єдиний Тарас Шевченко постарався залишити письмову пам’ятку про Коліївщину і ми її, нажаль, не бачимо. Вище згадане про неприязні між національними меншинами та холопами і шляхтичами вилилося у описане Шевченком криваве протистояння, спровоковане релігійними меншинами в українській спільноті. Та, нажаль, це нас нічому не навчило. Дорогі гідні християни, не беріть участі в обговоренні свят інших конфесій. Одне будемо видавати невірні судження і будемо гнівити Бога, друге – накличемо на себе гнів меншин. Розплата буде відповідна. Деякі меншини вбивство не вважають за провину, а навіть вважають за честь, за діло праведне. Коли ми, українці, наберемося розуму?
