1.1. А вдовиць поставляйте не менш, як шістдесятирічних, щоб, судячи з віку, ви деяким чином з обґрунтованістю не підозрювали, що вони вступлять у другий шлюб. Якщо ж поставите у вдовичий сонм молоду, і вона, не знісши вдівства по молодості, вступить у заміжжя, то заподіє неславу славному сонму вдовичому і дасть відповідь Богові не тому, що з’єдналася другим шлюбом, але тому, що не зберегла обіцянки своєї, упавши в розкіш у противність Христові, бо прийшла берегти обіцянку не з вірою і страхом Божим. Тому вона повинна давати обіцянку не необачно, але з обережністю; бо краще їй „не обіцяти, ніж обіцяти і не виконати”.

Якщо ж яка молода, поживши малий час з чоловіком, після того як втратить його через смерть або через іншу яку причину, буде одинокою, маючи дар вдівства, то виявиться блаженною, подібною до вдовиці з Сарепти сидонської, у якої перебував пророк Божий Ілля. Така вподібниться Анні, дочці Фануїловій, від коліна Асірового, що не залишала храму, ніч і день перебуваючи в молитвах і проханнях, будучи вісімдесяти чотирьох років, що з чоловіком прожила від дівоцтва свого тільки сім років, і, славлячи пришестя Христово, вихваляла Господа і говорила про Нього всім, що очікували спасіння в Ізраїлі. Така, одержавши схвалення, буде ушанована і як на землі буде мати славу від людей, так і на небесах?– вічну хвалу від Бога.

2. 2. А вдовиці молоді нехай не прилучаються до сонму вдовичого, щоб, під приводом неможливості перебороти палкість віку, не вступили вони в другий шлюб і не зробилися винними. Таким хай роблять усіляку допомогу і умови, щоб вони, під приводом, що їх залишили, не зробили непристойного діла, вступивши в другий шлюб.

Тому що і то зобов’язані ви знати, що одношлюбність, що буває за законом, праведна, як згодна з волею Божою, а другошлюбність після обіцянки беззаконна, не по з’єднанню, але за порушенням обіцянки, а троєшлюбність є знак непомірності; шлюб же, що буває зверх третій, є відкритий блуд і безсумнівна розпуста; бо при творінні Бог дав одному чоловіку одну жону, тому що „будуть обоє одним тілом”.

А жінкам молодим, по кончині першого їхнього чоловіка, нехай буде дозволений і другий, щоб не впали вони в дорікання диявольське, і у багато мереж, і у нерозсудні і шкідливі для душ похоті, що залучають більше покарання, ніж прощення.

3. 3. Істинні ж удовиці є одномужні, відомі дуже багатьом за добрими ділами, істинні вдовиці, цнотливі, непорочні, вірні, благочестиві, що добре виховали дітей і безхибно, що приймали скитаючихся. Про цих-то і повинно мати піклування, як про присвячених Богові.

Але і про бідних пам’ятай, єпископе, простираючи до них руку допомоги і піклуючись про них, як домобудівник Божий, вчасно роздаючи приношення кожному: удовицям, сиротам, безпомічним і тим, що перебувають у нещасті.

4. 4. А якщо інші?– не вдовиці або не вдівці, тим часом потребують допомоги через бідність, або через хворобу, або для їжі дітей,?– ти повинен всіх доглядати і про всіх піклуватися. Бо ті, які дають милостині, не без розбору дають удовицям, але вносять їх у загальну скарбницю, іменуючи їх добровільними, щоб ти, що знаєш, що бідують, уділяв їм від милостині з старанням, як добрий домобудівник; тому, що Бог знає, хто дав, хоча б ти приділяв тим, що потребують і у відсутності тих що дали, і цей має нагороду за благотворність, а ти за сумлінне домобудівництво-догоджання. Говори ж їм і про те, хто дав, щоб молилися за нього по імені.

Отже, благотворити потрібно всім людям, не любопитствуючи ні про це, ні про те, хто вони; бо Господь говорить: „Усякому прохаючому у тебе давай”, очевидно ж?– істинно потребуючому, хоча б він був друг, хоча б ворог, хоча б родич, хоча б чужий, хоча б безшлюбний, хоча б у стані шлюбу. Бо у всьому Писанні Господь переконує що до вбогих, говорячи через Ісайю: „Роздрібнюй голодному хліб твій і бідних бездомних введи в дім твій; якщо ж бачиш нагого, одягни, і зі своїх по крові твоїй не гордуй”. І через Даниїла говорить Він володареві: „Тому, царю, порада моя нехай буде тобі угодною, і гріхи твої милостинями окупи, і неправди твої?– щедротами вбогим”. І через Соломона говорить Він: „Милостинями і вірами очищаються гріхи”. І через Давида знову говорить: „Блаженний той хто роздумує про злиденного і убогого, у день лютий визволить його Господь”; і знову: „Розточив, роздав убогим: правда його перебуває в віки”. І Соломон говорить: „ Хто милує убогого , позичає Богові, по дару ж його віддасться йому”; і ще: „Хто затикає вуха свої, щоб не чути нужденного, і він призве, і не буде (Кому) слухати його”.

5. 5. Нехай же буде усяка вдовиця лагідна, мовчазна, тиха, незлісна, негнівлива, небагатослівна, некриклива, не балакуча, не наклепниця, не швидка на мову, недвоязична, не цікава втручатися в чужі діла. Якщо вона побачить або почує, що непотрібне, то нехай тримає собі так, наче не бачить і не чує, і ні про що інше нехай не турбується вдовиця, крім молитви за тих, що подають і за всю Церкву. Якщо хто запитує її про що, нехай відповідає нелегко, виключаючи те, що торкається віри, виправдання і уповання на Бога. Хто бажає оголоситися догматами благочестя, тих нехай відсилає вона до начальників, а сама нехай відповідає тільки те, що ставиться до заперечення омани про багатобожжя, показуючи вчення про єдиноначальність Божу; про інше ж ніщо нехай не відповідає необачно, щоб, сказавши що-небудь неосвічено, не накликала хулу на слово Боже. Тому, що Господь навчив, що слово Боже подібне зерну гірчичному, а зерно це гостре на смак: хто вживає його неуміючи, той знайде його гірким. Це значить, що у відношенні до таємничого не можна бути запроданцем, але обережним; бо Господь переконує нас, говорячи: „Не кидайте перлів ваших перед свинями, щоб вони не потоптали їх ногами своїми і, обернувшись, не розтерзали вас”. Бо, коли невірні почують вчення про Христа, особливо про втілення чи страждання Його не як належно, навіть без недоліку, то скоріше посміються над нею, як над пустобрехою, ніж похвалять її, і стариця буде винна як у необачності, так і у хулінні, і успадкує горе. Горе ж тому, говорить, через кого „ім’я Моє хулиться серед народів”.
6. 6. Отже, ми не дозволяємо жінкам учити в церкві, але тільки молитися і слухати вчителів. Сам Учитель наш і Господь Ісус, пославши нас дванадцять учити народ і племена, колись не посилав жінок на проповідь, хоч і не було в них недоліку, бо були з нами Матір Господа і сестри Його, також Марія Магдалина і Марія Яковова, і Марфа і Марія, сестри Лазаря, Саломія і деякі інші. Бо, якщо б необхідно було, щоб учили жінки, то Сам Господь перший повелів би, щоб і вони разом з нами оголошували народ. І якщо глава жони є чоловік, то несправедливо, щоб над головою начальствувало інше тіло.

Нехай знає вдовиця, що вона є жертовник Божий, і нехай сидить у домі своєму, і ні під яким приводом не ходить  в доми віруючих, щоб одержати що-небудь: бо жертовник Божий ніколи не ходить, але стоїть на одному місці. Ні діва, говоримо, ні вдовиця нехай не ходить або не тягається по чужих домах; бо безпутниці, безсоромниці і подібні їм не дають спокою ногам своїм на одному місці, тому що вони?– не вдовиці, але сумиці, тобто, схильні брати, балакучі, злорічиві, плетухи, нахабні, безсовістні. Котрі такі, ті неварті Того, Хто покликав їх.

Бо в день Яхве вони сходяться не на загальне стояння зборів, як сходяться бадьорі, але або дрімають, або базікають, або справдуються, або просять, або полонять інших і приводять їх до диявола, не попускати їм тверезитися в Господі, але роблячи те, що вони такими ж виходять, якими і увійшли,?– зовсім порожніми, від того, що не слухали тих, що навчають слову Господньому чи тих, що  читають його. Про таких і пророк Ісайя говорить: „Слухом почуєте і не зрозумієте, і, бачачи, побачите, і не побачите, бо одебеліло серце людей цих і вухами важко чують”.

7. 7. Вірно, і у таких удовиць вуха серця закриті не на те, щоб, сидячи дома під покрівлями своїми, розмовляти з Господом, але, щоб, обходячи доми заради прибутку, через балакливість виконувати бажання диявола. Такі вдовиці не можуть бути порівнювані з жертовником Христовим.

Бо є деякі вдовиці, які всю діяльність свою покладають у доходах, а як вони просять безсовісно і приймають з жадібністю, то багатьох уже зробили знеохоченими до милостині. Належало б їм задовольнятися церковною допомогою в міру потреби: вони, навпроти, обходячи доми богатых, потрясають їх, і, збираючи собі багато грошей, віддають їх у борг з більшими відсотками, і піклуються про одну Мамону. Їхній Бог?– гаманець; їсти і пити вони поважають вище всякої чесноти, говорячи: „Станемо їсти і пити, бо завтра помремо”,- і вважають це постійним, а не скороминущим. Така вдовиця, подвизаючись у наживанні грошей, замість Богу служить мамоні, віддалалася рабству користі, але бути благоугодною Богові і послушною служінням Його не може, бо не в змозі звертатися до Нього постійно, що як зосередила розум і волю свою на тому, щоб збирати гроші, оскільки де скарб, там і серце її; бо вона надумує куди б піти, щоб одержати що-небудь, або розголошує, що таке-то подруга забула про неї, а вона повинна повідомити їй дещо. А котра задумує таке, та щирить уже не молитві, але тому, що припаде їй на думку. Чому, якби і захотіла вона коли молитися за кого-небудь, не буде почута, тому що приносить моління Господу не від усього серця, але з розбитою думкою. А яка бажає спрямувати розум до Бога, та, сидячи дома, помишляє про Господнє, уночі і удень безперестанними вустами приносячи Богові чисту молитву. Як премудра Юдиф, відома цнотливістю, уночі і удень благала Бога за Ізраїль, так і подібна їй удовиця безперестану буде підносити до Бога прохання за Церкву, і Він почує її, оскільки думка її прив’язана до цього одного, а не прикута ні до жадібності, ні до багатьох потреб витрат побажаного. Її і око нехибне, і слух чистий, і руки не забруднені, і ноги спокійні, і вуста готові не на ненажерливість і не на балакливість: навпроти, вона говорить належне, а приймає тільки потрібне для підтримки життя. Котра так статечна і необурюється, та благоугодна буде Богові, а з тим разом, якщо буде просити що, то дар випередить її. „Бо ще мовлячому тобі, говорить, скажу: ось, Я прийшов”. А будучи такою, так буде вона негрошолюбною, не гордовитою, не користолюбною, не жадібною, не ласолюбною, але здержаною, лагідною, необразливою, побожною, соромливою, нехай сидить у домі своєму, співає псалми, молиться, почитує, бодриться, постить, завжди розмовляє з Богом у співах і піснях. А коли береться вона за вовну, то нехай береться за неї для того, щоб краще іншим допомогти, ніж собі задовольнити в чому, пам’ятаючи про вдовицю, похвалену Господом у Євангелії. Ця, пішовши в храм, поклала в скарбницю тільки дві лепти, що становить кодрант. Але сердцевидець Христос, Господь наш і Вчитель, побачивши її, сказав: „Істинно говорю вам, що ця вдова поклала більше за всіх у скарбницю; бо всі клали від надлишку свого, а вона від убогості поклала весь свій прожиток, котрий мала”.

Отже, вдовиці повинні бути статечні, покірні єпископам, і пресвітерам, і дияконам, а зверх цього?– дияконисам, побожні, совісні, боязкі, несамовладні і зверх постанови нічого не відважуються робити без волі диякона, як то: ходити до кого їсти і пити в нього чи брати що від кого. А якщо зробить вона одне що-небудь таке, не одержавши веління, то нехай накажеться постом або нехай відлучиться як зухвала.

8. 8. Бо як довідається вдовиця, яка та, від якої приймає вона, або від якого служіння пропонує вона їжу,?– чи не від розкрадання чи іншого якого негарного придбання? Хіба не знає вдовиця, що вона за кожне по цьому віддасть звіт Богові, якщо прийме недостойне Бога? І священики колись не приймуть добровільних дарів таких, наприклад, злодійки або блудниці; бо написано: „Не побажай того, що ближнього”; і: „не приноси Богові Яхве плати блудниці”. Від таких, так само як і від відлучених, не повинне приймати.

Нехай будуть же вдовиці готові коритися заповіданому їм від вищих і нехай поступають по постанові єпископа, корячись йому, як Богові. Бо хто приймає від такого, обезславленого або відлученого від Церкви, і молиться за нього, що вирішив перебувати в злі і, що не бажає покаятися коли-небудь, той спілкується з ним у молитві, і засмучує Того, Хто відкидає неправедних, Христа, і схвалює їх прийняттям недостойної милостині, і разом з ними опоганюється, не даючи їм здобутися на покаяння, щоб плакати і молитися Богові.

9. 9. А про занурення через жінок нехай буде вам відомо, що спокушаючимся на нього предстоїть не мала небезпека: чому не дозволяємо на нього, бо це небезпечно, навіть беззаконно і нечестиво. Якщо голова жони чоловік і якщо у священство обирається він, то несправедливо поступати всупереч закону творіння й, залишивши початок, звертатися до решти тіла. Бо жона?– тіло чоловіка, від кістки його і підлегла тому, від кого відділена для народження дітей. „Він, говорить, тобою володіти буде”; бо початок жони?– чоловік, тому що?– голова.

Якщо в попередньому не розрішили ми жінкам учити, то як дозволити їм кому, всупереч природи, священнодіяти? Поставляти при богинях жінок-священниць є заблукання елінського безбожництва, а не постанова Христова. Притім, якщо б належало хреститися від жінок, то, звичайно, і Господь хрестився б від Матері Своєї, а не від Іванна, або, посилаючи нас хрестити, Він разом з нами послав би на те ж діло і жінок. Однак, нічого такого Він ніколи не велів і не передав у Письмі, бо знав і чин природи, і благопристойність діла, як Творець природи і Законодавець постанови.

10. 10. Але і народу не дозволяємо ми робити яку-небудь з діл священникових, які: жертви, чи занурення, чи рукоположення, чи благословення, мале чи велике. Бо ніхто сам собою не приймає цієї честі, але покликаний Богом, тому що достоїнство це дається через покладання рук єпископа, та той хто не одержав його, а викрав його сам, підпаде покаранню Озії.
11. 11. Не дозволяємо хрестити і іншим клірикам, як то: читцям, чи співакам, чи воротарям, чи служителям, але?– одним єпископам і пресвітерам, при служінні їм дияконів. А хто осмілиться на це, ті підпадуть покаранню кореян.

Не дозволяємо також пресвітерам рукополагати дияконів, чи дияконис, чи читців, чи служителів, чи співаків, чи воротарів, але?– одним єпископам. Такий чин і устрій церковний.

12. 12. А що стосується заздрості, або ревнощів, чи лихослів’я, чи роздору, чи суперечки, то ми сказали вже вам, що це чуже для християнина, а найбільше вдовиць. Однак же диявол, як підбурювач перевертень і надзвичайно вправний у нанесенні шкоди, націлюється у лжевдовиць, як колись в Каїна. Бо деякі говорять, що вони, вдовиці, але заповідей, гідних вдівства, не дотримують, як і Каїн не дотримав законів братерства. Вони не знають, що не ім’я вдівства введе їх у Царство, але істинна віра і праведні діла, а якщо яка, набувши ім’я вдівства, вправляється в заняттях супротивника, то вдівство її не буде ушановане, і вона, вигнана з Царства Божого, віддана буде вічному покаранню.

Бо ми чуємо, що деякі вдовиці ревниві, заздрі, наклепливі, заздрять стану інших. Такі не Христові і не вихованці вчення Його; бо коли яка співвдовиця буде одягнена ким, чи одержить від кого гроші, чи їжу, чи питво, чи взуття, то вони, побачивши жваву сестру свою, повинні говорити:

13. 13. Благословенний Ти, Боже, що пожвавив співвдовицю. Благослови, Господи, і прослав того хто послужив їй, і діло його нехай зійде до Тебе в істині, і згадаєш його в благо в день навідування його; і єпископа мого, що добре послужив Тобі і що научив бути благовчасній милостині співстариці моїй, котра обнажена. Приклади йому славу і дай йому вінець радості в день одкровення навідування Твого.

Подібним чином нехай молиться і вдовиця, що одержала милість, за того, що послужив їй.

14. 14. Однак, благодійниця нехай приховує ім’я своє, як мудра, що не сурмить перед собою, щоб милостиня її була перед Богом потайна, як говорить Господь: „У тебе ж, коли твориш милостиню, нехай ліва рука твоя не знає, що робить права, щоб милостиня твоя була потайна”. І вдовиця нехай молиться за тих, що дали, хто б він не був, бо вона?– святий жертовник Божий. І Отець, що бачить таємне, віддасть добродійникові явно.

Але вдовиці, що не бажають жити по заповіді Божій, намагаються вивідати, хто ті, що послужили і хто прийняли, а довідавшись це, дорікають, що послужила, говорячи: „Невже ти не знала, що я ближче до тебе і більше бідую, ніж вона? Навіщо ж ти переоцінила її передімною?” А це говорить нерозумна, що не думає, що то була не воля людини, але веління Боже. Бо, якщо вона сама свідчить, що вона ближче, ніж та, поставлена в більшому нестатку, і більше обнажена, ніж вона, то повинна думати, Хто постановив так, і, мовчачи і, не дорікаючи що послужила, увійшовши в дім свій і впавши на лице своє, молити Бога, щоб простив їй гріх. Бо Бог повелів, щоб благодійниця не виставляла благодіяння свого напоказ, а вона дорікнула її, що не проголосила імені свого, щоб і вона, довідавшись про це, побігла за одержанням, і не тільки дорікнула, але і прокляла її, забувши Того, що сказав: „Той хто благословляє тебе благословенний, і той хто проклинає тебе, проклятий буде”. Господь же говорить: „У який дім увійдете, говоріть: мир дому цьому, і якщо буде там син миру, то мир ваш спочиє на ньому, а якщо дім не буде достойний, то мир ваш до вас повернеться”.

15. 15. Якщо мир знову повертається до того, хто послав його, бо не знайшов достойних його, то тим більше проклін повернеться на голову того, що послав його несправедливо, бо не заслужив прийняти його той, до кого проклін послано. Бо всякий докоряючий даремно, порочить самого себе, як говорить Соломон: „Як птиці відлітають і горобці, так клятва порожня не найде ні на кого”; і знову говорить він: „Ті що виносять же образи?– безумці”. Як бджола, слабка силами, коли вжалить кого, губить жало і робиться безплодною, так точно і ви: якщо зробите що несправедливе іншим, то зробите це для самих себе; бо „рів вирив, і викопав його, і впаде в яму, що зробив”; і знову: „риючий яму ближньому сам упаде в неї”.

Отже, хто утікає прокльонів, той нехай не проклинає іншого; бо те, що ненавидиш, щоб тобі було, то і ти іншому не роби. Тому напоумляйте непокірних, вражайте безсоромних, утішайте легкодухих, зміцнюйте немічних, хваліть тих, що  ходять у праведності. Нехай благословляють краще, а не злословлять, творять мир, а не війну створюють.

Отже, ні єпископ, ні пресвітер, ні диякон, ні інший хто зі священницького списку нехай не опоганює язика лихослів’ям, щоб замість благословення не успадковувати прокльони. А єпископ нехай намагається і турбується, щоб не промовляв прокльону і із народу; бо його діло?– дбати про усіх: про кліриків, про дів, про вдовиць, про народ.

Тому, у помічники собі в житті, в працівники правди обирай, єпископе, дияконів благоугодних Богові, про які від усього народу дізнаєшся, що вони достойні дияконства і здатні до понесення праці служіння цього.

На дияконису також обирай жону віруючу і святу, щоб служила жінкам; бо трапляється іноді, що в деякі доми не можна послати до жінок чоловіка диякона, із-за невірних: тому, для заспокоєння помислу нечестивих, пошли туди жінку дияконису.

Справді, жінку дияконису ми вживаємо в багатьох випадках. Саме, коли освячуються жінки, диякон нехай помазує святим єлеєм тільки чоло їх, а після нього нехай помазує їх диякониса; бо немає необхідності, щоб чоловіки дивилися на жінок. І єпископ під час покладання рук нехай помазує тільки голову її, як перше помазувалися священики і царі, бо від Христа бувають християнами, царським священством і народом святим, Церквою Божою, стовпом і утвердженням нинішнього світла,?– ті, які були колись не народом, а нині стали улюбленими і обраними, яким наречене нове ім’я Його, як свідчить пророк Ісайя, говорячи: „І прозвуть народ ім’ям його новим, яким Яхве назве його”.

16. 16. Подібно тому ти, єпископе, помазуй голову занурюваних, чи чоловіки вони чи жінки, святим єлеєм, в образ духовного занурення. Потім або ти, єпископ, або підлеглий тобі пресвітер, промовляючи над ними поіменно священне призивання Отця, і Сина, і Святого Духа, занур їх у воді; причому чоловіка нехай сприймає диякон, а жінку?– диякониса, щоб преподання нерушимої печаті відбувалося благопристойно. Після цього єпископ нехай помазує занурених миром.
17. 17. Подається ж занурення в смерть Ісуса, а вода означає гріб, єлей?– Духа Святого, печать?– хрест; миро є ствердження в сповіданні віри; Отець споминається, як Винуватець і Той Хто Посилає; Дух співвосприймається, як Свідок; занурення є співумирання; занурення?– співвоскресіння. Отець є Яхве, Бог над усім; Христос?– Єдинородний Бог, улюблений Син, Господь слави; Дух Святий?– Утішитель, що Христом посилається і що Ним навчає і що про Нього проповідує.
18. 18. А занурюваний нехай буде далекий усякого нечестя, недіяльний до гріха, друг Бога, ворог диявола, спадкоємець Бога Отця, співспадкоємець же Сина Його, тим що відреклися сатани, і бісів і зваб його, непорочний, чистий, праведний, боголюбивий, син Бога, що молиться, як син отцеві, і мовить як би від загальних зборів віруючих так: „Отче наш, Господи, що на небесах, нехай святиться ім’я Твоє; нехай прийде Царство Твоє; нехай буде воля Твоя, як на небі, і на землі. Хліб наш насущний дай нам на цей день. І прости нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого. Бо Твоє є Царство, і сила, і слава на віки. Амінь”.
19. 19. І диякони нехай будуть у всьому безпорочні, як і єпископи; але тільки діяльнішими, відповідно до притчу Церкви, щоб могли служити і немічним, як трудівники неганебні.

Жінка також нехай намагається турбуватися про жінок. А той (диякон) і інша нехай направляють посади?– сповіщати, відвідувати, услугувати, служити, як і про Господа сказав Ісайя, говорячи: „Виправдати праведника, що добре служить багатьом”. Кожний нехай знає власне місце і проходить його ретельно, однодумно, одностайно, знаючи про нагороду за служіння. А служити тим, що потребують, вони нехай не соромляться. Як Господь наш Ісус Христос „не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для викуплення багатьох”: так і вони повинні поступати. Якби потрібно було навіть покласти за брата душу, нехай не засумніваються зробити це, бо Господь і Спаситель наш Ісус Христос не засумнівався покласти душу свою, як Сам сказав, за друзів своїх. Бо, якщо Господь неба і землі все перетерпів заради нас, то як засумніваєтеся послужити тим, що потребують ви, які зобов’язані наслідувати Його, що перетерпів за нас і рабство, і вбогість, і биття, і хрест?

Отже, і ми повинні служити братам, як наслідники Христові, бо „хто хоче між вами бути більшим, говорить Він, нехай буде вам слугою; і хто хоче між вами бути першим, нехай буде вам слугою”. Так і Сам Він оте „благо служити багатьом” сповнив на ділі, а не на словах. Бо, взявши рушник, опоясався, потім влив воду в умивальницю, і, коли ми лежали, підійшовши, умив ноги всім нам і обтер рушником, а роблячи це, показав нам прагнення братолюбства, щоб і ми робили те один одному. Якщо так упокорив Себе Господь наш і Вчитель, то як соромитеся робити це немічним і слабким з братів ви, подвижники істини і предстоятелі благочестя?

Отже, служіть з любов’ю, не нарікаючи і не роблячи незгод; бо не для людини робите це, але для Бога, і за служіння одержите від Нього у день навідання вас, нагороду.

Отже, потрібно, щоб ви, диякони, відвідували всіх, що потребують відвідання, а про тих, що бідують, повідомляйте єпископові своєму; бо ви зобов’язані бути його душею і почуттям, готовими служити і коритися йому у всьому, як своєму єпископові, і Отцеві, і вчителеві.

20. 20. А рукополагатися велимо єпископові від трьох або, принаймні, від двох єпископів; поставлятися ж вам одним єпископом не дозволяємо, бо свідчення двох або трьох твердіше і безсумнівне.

А пресвітерові і диякону також і іншим клірикам велимо рукополагатися одним єпископом, так притім, щоб ні пресвітер, ні диякон не рукополагали кліриків з народу, але щоб пресвітер тільки вчив, підносив, хрестив, благословляв народ, а диякон, щоб прислужував єпископові і пресвітерам, тобто звершував обов’язок дияконський, але аж ніяк, щоб не робив і іншого.