«Дорогі брати і сестри, ми сьогодні зібралися на молитву за нашу помісну Церкву. Росія безсоромно, хотіла довести собі, що вона є матір’ю української церкви. Таке зухвальство, яке ніхто ніколи собі не міг би дозволити, таку неправду поставити перед Господом Богом у Церкві. Читати Святу Євангелію і такою неправдою отруювати весь світ.
Константинопольська Церква оцю отруту прийняла, але сказала, що Константинопольська Церква Російську Церкву, як канонічну, визнає в межах 1593-го року, тобто тоді, коли було визнано Московський патріархат. А Україна тоді була митрополією Константинопольської Церкви. А коли Росія як отримала патріархат, то 100 років пізніше, захотіла підпорядкувати собі Українську Церкву. І повезла до турецького візира платню. А візиру все одно до якої Церкви буде відноситися та чи інша Церква, його канони Соборів не цікавили. Вони змусили Патріарха Діонісія передати Українську Церкву в підпорядкування Московської Церкви. І це минуло 300 років як ми в Церкві поневолені. З 1686-го року, по сьогоднішній день (від 1686-го року по сьогодні – це 332 роки) ми служимо рабами московській Церкві при такій умові, що Українська Церква є матір’ю російської Церкви. Ось так зухвала дочка Церква вилізла на голову своїй матері Церкві і вказує їй свої розпорядження, не поважає своєї матері. Це противне простій людській логіці, воно все злочинне на основі правди Святого Письма, це проти волі Божої і проти правди святої.
У 1990-му році відродилася Українська Церква – всі сміялися в регіт. Коли висвятили єпископа і назвали Чернівецьким. На Буковині єпископ Антоній Російської Церкви сміявся і казав: «Царь без трона». Але потім ми з вами зробили трон єпископові Української Церкви. Завдяки вашій довірі на Буковині, довірі і прагненню всього українського народу до Української Церкви, ми створили ту одиницю, яка сьогодні взяла в українського народу перше місце довіри. Ті Церкви, не знаю з яким обличчям, вони будуть зараз дивитися своїм вірянам в очі, ті священики, і єпископи забрехалися. Вони тридцять років сіяли неправду, подібно як Росія триста років себе і весь світ обманювала і в такій неправді народжувала святих. Вони, тепер зобов’язані повернутися і, як годиться, вибачатися.
Це так, зробив апостол Петро: Не знаю цього чоловіка і поклявся. Мт. 26, 70. І так Росіяни сказали, що такої Церкви як українська не існує, але вона є, вона зараз в нас в Україні, сьогодні вона з українським народом. Армія віддала їй належну честь і місце і весь український народ визнав її за свою Церкву. Всі українці християн шанують українську Православну Церкву, Київський Патріархат. Не багато відсотків обдурених українців ще визнають Російську Церкву в Україні, але вони вже злочин Російської Церкви побачили, усвідомили. Не визнають Української Церкви тільки зрадники з свого невігластва, бо забрехалися. Невідомо чи Російська Церква скине з себе гріх неправди, визнає вину прадідів чи, як розпинателі залишить свій злочин на суд Богові. Російська Церква, коли їй доведено її ж злочин, повинна б відпустити народ, приєднатися до об’єднання українського православ’я в Помісну Церкву. Та російська Церква прагне в неправді народжувати мучеників, зі зрадників свого народу, тому і священники нахабніють у неправді, наражають себе на псевдо подвиг заради зради свого Українського народу.
Завдяки вам, дорогі парафіяни, Помісна Православна Церква в Україні є. Вона має Патріарха, вона варить миро, вона має духовні школи, вона друкує книги. Церква немає ніякого недоліку. Константинополь сьогодні розмовляє з нами і не перепитує, не вивчає чи ми канонічні, чи є Апостольське приємство. Москва проклинала всіх, хто думав про Україну, як державу і про Українську Церкву. Гетьмана Мазепу, патріарха Філарета, але розумні українці не брали це до уваги. Цього лякалися лише раби, або використовували підхлібники задля гидкої користі. Вони ще будуть покутувати свої гріхи. Колись Росія прокляла Мазепу, а потім мала царя Івана Грозного, який росіян убивав на кожному кроці. То чи це прокляття не впало на їхню голову. А тепер це прокляття Росія ще буде покутувати. Нам, може, це не судилося побачити, але помсту будуть бачити наші нащадки.
На сьогоднішній день, дорогі парафіяни, завдяки вам, вашій впертості, що ви йшли як у пітьму, не знаючи куди йдемо, але йдемо в Українську Церкву. Оця ваша впертість і довіра нашим єпископам і священикам, які жертовно пішли, служити своєму Українському народу приносить плоди. Нас багато років не визнавали, та на сьогоднішній день вже весь український народ, Верховна Рада, Президент України, Прем’єр, Кабінет Міністрів, загальною більшістю стали за Українську Церкву. І ми з вами досі гнані, зневажувані, обпльовані нині стали тією одиницею, за яку Верховна Рада проголосила і схвалила. Сьогодні в нас є така одиниця, якій ім’я Українська Помісна Православна Церква. Оце, дорогі брати і сестри, так з нас насміхалися не християни, або погані християни. Так колись гнали Церкву Христову, але світло Божественне перемогло і ті, що насміхалися з нас, проклинали нас вже сьогодні стали перед правдою, як зрадники свого народу і поборники псевдомученики Російської Церкви. Що сказати тепер своєму народові..? Не знаю, що вони можуть казати, але ми є та Церква, яку визнав Президент, Верховна Рада і за яку бореться весь свідомий Український Народ.
Константинопольський патріарх не може не визнати мільйони православних, таку церкву, за яку став весь державний апарат. Я вам дякую за довіру, дякую, що ви йшли жертовно до цієї мети. Я вам кажу правду, я не сподівався, що я ще дочекаю це чути і бачити, що Верховна Рада, що Президент України стануть за нас, за Українську Церкву. Багато Церков йшли до визнання десятиліттями. Найменший термін був 19 років очікування, щоб прийняли в сім’ю православних церков, а звичайно 30 років, 60, 90, а Росія будучи під анафемою чекала на визнання 143 роки. Отже, ми, єпископи сумніву не мали, що визнання наступить, але не сподівалися, що воно наступить тепер в короткий термін боротьби.
У нас є жорстокий противник, як у політиці, так і у Церкві. Є ще такі думки, що Росія може зіпсувати визнання зараз, але як казала проста жінка, якщо воно не станеться сьогодні, то через десять років, але воно станеться. Раніше чи пізніше, але воно станеться. У всіх Церков боротьба була такою. Отже, дорогі брати і сестри, передайте своїм дітям, онукам, як ви пішли жертовно в нікуди, в пітьму, під крики ганьби і зневаги – катафалісти, не благодатні, неканонічні, прокляті і які хочеш, весь бруд який могли дістати кидали на нас, але воно нас не вчепилося, бо ми стояли на засадах святої, Божої правди. А засади правди нашої були такі, що патріарх Константинопольський змушений був, під тиском купленого Росією турецького візира нас продати, а Росія безсоромно не канонічно нас купила. Симонія, зло, торгівля, тут гроші запрацювали і це в їхній правді законно.
1924 року константинопольський патріарх, даючи українській Церкві в польській державі автокефалію, каже, що 1686 року Українська Церква була передана в московське підпорядкування не за приписами священних канонів. І коли ми, в дев’яностому році зважилися відродити Українську Церкву, то це було в основі. «не за приписами священних канонів» Отже, вийти з Московської Церкви це означає повернутися в канонічний стан Української Церкви. Якби Росія була прийняла нас канонічним правом, то ми були б змушені терпіти цю неволю.
Канонічний шлях, такий. Українська Церква повинна була скликати собор і просити Константинопольську Церкву щоб відпустила. Константинопольська Церква мусіла б скликати собор і відпустити Українську Церкву. Українська Церква повинна була скликати собор і просити Московську Церкву, щоб прийняла в своє підпорядкування. Московська Церква повинна була скликати собор і приймати Українську Церкву. Це шлях канонічний. Константинополь повинен був знати, що ми хочемо бути підпорядкованими Москві. Константинополь дає свою згоду чи протестує. Але канонічного нічого не було. Всі канони звелися до двісті червінців і три сорока соболів. І це всі канони. А на сьогоднішній день не вистачає сорому московським єпископом і патріархам, що вони кажуть: Президент України робить розкол Церкви. Який розкол? Президент повертає Українській Церкві право бути Українською Церквою. повертає Українську Церкву в її канонічний стан, який вона мала до поневолення.
Дорогі брати і сестри, ще немає перемоги. Тільки ми зараз йдемо вірним шляхом, сходимо на новий щабель боротьби. Зараз будемо молитися Господу Богу, щоб Господь Бог допоміг нам оце діло, яке вже розпочалася на державному рівні, бо реально воно розпочалася у дев’яностому році. Та зараз Церква підійшли до переддвер’я мети. Приєдналися мужі державні. І щоб це діло отримало своє завершення то і молімося в храмі і вдома, хто яку молитву знає, в дорозі, при роботі зітхаймо до Господа Бога, а Господь Бог прийме, збере наші дрібненькі молитви. як ті струмочки після дощу, які зливаються у потужну і могутню ріку, яка ламає на своєму шляху все, і входить в море чи океан. Так і ми повинні зараз посилити наші молитви, які ми мовимо від того часу, відколи ми прийшли до свідомості про Українську Церкву. Одні в Українській Церкві від 90-го року, інші пізніше. Отже, ми зараз будемо відправляти молебень за довершення цієї справи. Балачки різні бувають, одні кажуть, що Томос буде в червні інші присвячують до дня 1030-тиліття хрещення Руси-України, бо цього року президент оголосив святкування ювілею. Але входження в сім’ю православних Церков цього року чи пізніше, у нас вибору немає. ми йдемо вірним шляхом до перемоги.
Нехай Господь Бог дарує нам мудрість, нехай Господь Бог дасть нам дух молитви, щоб наші молитви досягнули трону Господнього, і Господь Бог милосердно поглянув на нас, і вдоволив наші одвічні прагнення мати свою державу і свою Помісну Церкву».
